«Неможливо тільки те, що вважаєш неможливим»

Михайло Блехман. Триборство.

Ми знали їх усіх — кожного й кожну, причому в обличчя. Та й як не знати – адже всіх не було і не могло бути без кожного й кожної, і обличчя, яка було у кожного й кожної, було не таким, як у іншого кожного та інший кожної. Ви, напевно, помічали, що якщо обличчя є, то воно – не таке, а якщо таке ж, то його просто немає. Втім, що ж тут простого.
І ось іще. Незалежно від обставин – а залежати було від чого – незалежно від обставин кожен з них не від чого не залежав, і кожна також. Що може бути краще, ніж – не залежати. Я навіть не ставлю тут знаку запитання.

Їх зібрали в актовій залі – рима випадкова, не шукайте прихованого сенсу. Власне, не зібрали, а зібрав, ви ж знаєте, як я уважно ставлюся до граматичних деталей, отже рими фактично не було.
Тому в президії був тільки він, який довго збирав їх і нарешті зібрав. Пояснюю, не чекаючи запитання: в президії не було нікого, крім внутрішнього голосу. Він вийшов на авансцену, що служила трибуною, і сказав, звертаючись до кожного й кожної:
– Я зібрав вас тут тому, що ви до мене нарешті прислухалися, і тому, що вам так личить ця невидима частка – ось вона. Частка НІ, без лапок. У цьому затяжному, практично – та й теоретично теж, чого вже там, – у цьому нескінченному триборстві головне – не перемогти, а перемагати. Причому не один одного – не майте один одного за суперника, – а три складові триборства як такі. І найголовніше, – він роздав кожному по частці НІ, – не втратити цю частку й донести її до фінішу. Проміжного, звичайно, бо в нескінченному триборстві фініш – проміжний. Частка НІ допоможе вам, і більше покладатися вам нема на кого. Відмовитися від участі в триборстві радити вам не беруся, але й наполягати не беруся теж.
Кожен і кожна посміхнулися в передчутті змагання. Внутрішній голос давно їм говорив про триборство і закликав взяти в ньому участь, але нарешті – це його власний прислівник – дійшло до конкретики – до зборів як таких.
Кожен і кожна примірили до себе частку НІ: вона була хоча і невидимою, але від цього не менш суттєвою і, в той же час, не менш нараженою на небезпеку бути безповоротно загубленою. Частка є частка, ми ж знаємо – вона не піддається узагальненню.
– На закінчення хочу попередити, – сказав їм внутрішній голос: брандспойтів, рятувальних кругів і затичок у вуха ви не матимете. Свої прямі обов’язки маєте виконувати як завжди, а нагороди за перемогу в триборстві не передбачені.
Як сказав усім відомий казкар у переказі мало кому відомого перекладача, “І не було у “Ану не наздожени!” ані початку, ані кінця, просто всі взяли й побігли”.
Вибігши з актової зали, кожен і кожна мало не задихнулися в диму й чаді: вогонь був хоча і не раптовий – горіло давно, просто не для них, – але такий всепоглинаючий, що нестерпно хотілося бігти від нього світ за очі, до першої ліпшого водойми, навіть якщо нею, водоймою, виявиться проста, але, тим не менш, рятівна калюжа. Вогонь періщив різками, огортав димом, що не мав нічого спільного з сигаретами, паровозами, вогнищами або хатами, – він геть спалював і випалював, і проганяв – теж геть.
Кожен і кожна намагалися не заплющувати очі, розсіювати дим, і при цьому – і для цього – не дозволити вогню дістатися до частки НІ. Вона, невидима, але відчутна, якимось незрозумілим чином – внутрішній голос не обдурив – допомагала. Світ за очі, в пошуках водойми, бігти розхотілося, – вірніше, хотілося, і навіть дуже, але частка НІ, яку вручив їм внутрішній голос, не пускала. Ми з вами не раз тікали, і нам відомо: для того, аби втікти, потрібно, щоб нічого не тримало. Нас нічого не втримувало, причому часто, чи не так?
Змагатися з вогнем було незмірно важче, ніж було б один з одним, та й хіба побачиш один в одному суперника крізь такий густий, гарячий дим? Брандспойтів у них не було – адже користуватися брандспойтом потрібно вміти, а що може бути гірше, ніж робити те, чого не вмієш? Не робити те, що вмієш, ви хотіли сказати?
Вогонь обпікав руки, якими кожен і кожна захищали частку НІ, що не мала потреби в лапках, – лапки були їй чужі, вони заважали б їй захищати кожного і кожну від вогню.
Коли один одного захищаєш – обов’язково захистиш. Гадаю, ви згодні, що і доконаний, і недоконаний види дієслова тут доречні. Я ж казав, наскільки важливі для мене граматичні деталі.
Кожен і кожна не шукали рятівної водойми і тому не очікували, що їх обіллє крижаний душ. Він був холодний сам по собі, а після нестерпно гарячого, спопеляючого диму – і поготів. Кожного і кожну облило і жбурнуло в крижану воду і понесло за течією, ще більш сильною і неприборканою, ніж тільки що здавався – і був – нестерпним і непереборним вогонь.
Але кожен і кожна, намагаючись не замочити свою частку НІ, розвернулися і попливли проти течії, хоча з боку здавалося, що проти такого течії не попливеш. Частка НІ тримала їх на поверхні краще за будь-який, найсучасніший рятувальний круг. І потім: за круг потрібно триматися обома руками, а якщо руки зайняті – хто ж убереже частку НІ? І вона, ця невидима частка, не тільки не відпускала їх на дно, а вела проти бурхливої, захльостуючої крижаного течії. Неможливо тільки те, що вважаєш неможливим, – здається, саме це ви хотіли мені сказати?
Кожен і кожна думали, що нічого гіршого за палючий вогонь і палючу ж – хоча й по-своєму – воду, нічого бути не може. Виявилося – ще й як може, і вони зрозуміли це, коли черговий дев’ятий вал викинув їх на сушу. Не встигли вони підвестися на ноги, акуратно притримуючи кожен і кожна свою не згорілу і не відвологлу частку НІ, як пролунав неймовірний, непередаваний, нездоланний рев. Або виття, або рик. Втім, це було не стадо диких звірів – бо ніякому звіру не під силу змагатися в оглушливості з проржавілою мідною какофонією незліченної кількості труб.
Ви заперечите – мовляв, мідь не іржавіє? Згоден: якщо мідні труби грають музику, то вона, музика, вбереже їх від іржі так само, як частка НІ вберегла від жару і холоду кожного й кожну. А ось мідна какофонія – вона і є іржею, яким би далеким це твердження не було від хімічної правильності. Та й далеко не все в житті – хімія, при всій моїй вимушеній повазі до неї.
Какофонія була настільки ричащо-ревучо-виючою, що кожен і кожна готові були повернутися назад – в рятівний актовий зал, хоча при цьому змушені були б знову пройти через воду та вогонь. Але у какофонії, що обрушилася на них, була якась привабливість. Її, цю мідну сукупність іржавих, розколюючих голову звуків кожному і кожній хотілося слухати ще і ще – чим наполегливіша какофонія, чим вона голосніша – хоча куди вже голосніше, – тим сильніше й сильніше хотілося її слухати, шукати в ній те, чого в ній не було, і знаходити те, чого і бути не могло.
Вогонь спалив би вщент, він це вміє, – і не було б ні кожного, ні кожної.
Вода потягла б на дно, вона це вміє, – і не було б ні кожної, ні кожного.
А іржаві мідні труби – вони це вміють – залишили б кожного і кожну живими і неврідімимі, просто – хоча що тут простого – кожен більше не був би кожним, а кожна – кожною.
Але частка НІ знову допомогла їм краще за будь-які затички у вуха. Та й чим ці затички гарні, яка від них користь? Якщо заткнути вуха, какофонії не почуєш, але й музики – теж. А частка НІ допомогла кожному і кожній чути музику і не чути її невдалу, жахливу подібність.
І ось, нарешті, кожен і кожна дісталися фінішу – проміжного, як і казав тоді в актовому залі внутрішній голос. Фінішна лінія була невидимою, так само, як частка НІ, збережена кожним і кожною, у кожного і кожної – своя.
Кожен і кожна перетнули невидиму межу, не знаючи і не думаючи про те, що – перетнули її. Та і як знати, якщо й гадки не маєш, чи існує те, що перетинаєш. Ви хочете сказати, що якщо фінішу не прагнеш, то і не помічаєш його? Не можу сказати, що вам видніше, тому повірю на слово.
За невидимою фінішною лінією на кожного і кожну – саме на кожного і на кожну, – чекав чоловік.
Не люблю – або не вмію – це синонімічні дієслова, так? – не вмію і не люблю описувати зовнішність. Можливо, мені бракує мовної гнучкості – наприклад, я не в змозі відшукати прикметника більш яскравого, ніж “такий собі”. Як сказав все той же не дуже відомий перекладач, “Спробуйте – у вас напевно вийде!” У вас вийде – спробуйте.
Отже, такий собі чекав на кожного і на кожну за фінішною лінією. Він чекав на них, а вони не знали, що перетнули фінішну лінію і що фініш цей – проміжний. Були раді, що тепер їм не жарко, не холодно і не шумно. І що частка НІ – при них, у кожного і кожної – своя.
Чоловік, що чекав на них, був схожий на сигарету без фільтру, відсутність якого він вдало приховував в практично непомітному мундштуці. Мундштук був неодноразово надкушений, і надкушеність передавалася недопалкові, а численні присутні на фініші сприймали надкушеність за ознаку мужності надкушеного.
Дозволивши кожному і кожній відхекатися після подоланого, очікувач вручив – кожному і кожній – по виграшному лотерейному квитку.
– Ось, – сказав він так просто, як ніколи не говорив з ними внутрішній голос, що ставив перед ними майже нездійсненні завдання – і кожний та кожна їх виконували, і вимагав неможливого – і кожний та кожна робили неможливе можливим.
Людина в мундштуці була простою і пропонував досяжне.
І знала щасливі номери.
– Пропоную вам, – сказав очікувач, – пропоную, хоча і, звичайно, не наполягаю, обміняти вашу частку “ні” на ці виграшні квитки.
Навколо, за невидимою фінішної лінією – втім, чи бувають фінішні лінії видимими, – навколо, за невидимою межею, було жарко, сухо і тихо. Чоловік у мундштуці був простий, доброзичливий, невимогливий і зрозумілий – вже хто-хто, а кожен і кожна вміли відрізняти зрозуміле від незрозумілого.
– Головне, – продовжував чоловік у мундштуці, – вважати з цього дня наявність виграшного квитка єдиним показником того, що ваше “ні” знаходиться в надійних руках.
Кожен і кожна взяли квитки – адже вони були виграшні. Напевно були – людині в мундштуці видніше, – кожен і кожна вміли розпізнавати тих, кому видніше.
Він взяв своїми надійними руками – кожен і кожна вміли відрізнити надійні руки від ненадійних – він взяв у них, у кожного і кожної, вручені колись внутрішнім голосом частки НІ, уклав їх у лапки, зменшив заголовні букви до малих. Навколо було тихо, сухо, не спекотно.
І кожного і кожної більше не було – були лапки і малі літери – маленькі, надійні літерочки.

Внутрішній голос мовчав – може, захрип.

Ви, напевно, помічали, що якщо обличчя є, то воно – інше, а якщо таке ж саме, то його просто немає. Втім, що ж тут простого.

А, мало не забув: авансцена, що служила колись трибуною, спорожніла. Може й назавжди.

Монреаль. Грудень 2019 р.